"Уявний" кн.клуб

Обговорювати книгу півтори години, але так, щоб не торкнутися сюжету, можемо, вміємо, зробили. Перше обговорення по книзі «Берен і Лутієн» ми присвятили входу в історію, знайомству зі стосунками Толкіна та думкам про вічне. Ми говорили про те, що легендаріум Дж. Р. Р. Толкіна — це локальний фольклор у мікрокосмі автора, і він змінювався залежно від змін у свідомості та думках творця. Ми дивувалися й віддали належне Крістоферу Толкіну за те, що все це для нас упорядкував. Ми говорили про кохання Джона та Едіт, про їхні стосунки й про те, що хоч це й прекрасно — увіковічнити дружину в образі найкрасивішої ельфійки з усіх, які коли-небудь жили, та іноді й посуд помити, і з дітьми помогти не завадить. Отакі ми, ага. Ми говорили про традиційні сімейні устої того часу, розподіл ролей, ставлення біографів Толкіна до Едіт (тут ми засудили), говорили про те, що (на хвилиночку!), якби Едіт не створювала базу, може, ми й не мали б сьогодні найбільшого, найграндіознішого легендаріуму. Але нам однозначно сподобалось, якою Толкін бачив свою дружину, і те, що такою він бачив лише її та лише її ставив на п'єдестал, нікого не допускаючи й близько, що явно простежується в жіночих персонажах його творів. Ми подякували Едіт за Крістофера і за те, що саме завдяки їй це все сталося. Бо якби поруч із Толкіном була не Едіт, можливо, нічого й не було б. Отакий от Толкін триєдиний (Джон — Едіт — Крістофер). Воістину. Ми визнали, що нам усім потрібна така Едіт, яка закриє наш побут, доки ми будемо творити мистецтво та гроші. А доки ми самі собі Едіт і самі собі Джон, то й маємо, що маємо. Без сильної підтримки не буває нічого. І якщо вам здається, що ви хуйово тягнете, вам здається. Ми вкотре (ну серйозно, без цього, як без обісрати русню, не обходиться жоден наш клуб; треба, певно, згадувати й Дональда в обісраній рубриці, а що?) констатували факт у контексті впливу влади на людину, що нічого у світі не міняється. Ми говорили про світ Арди загалом і дійшли висновку, що ніхто й ніколи не перевершить його грандіозністю. Все, що було після, завжди буде після. Перший і єдиний — лише він, легендаріум, що змушує серце нашого внутрішнього Олєга тріпотіти то від щастя, то від страху. Ми говорили про кельтську міфологію й порівнювали її з грецькою. Ми згадували Гаррі Поттера, і це був момент нашого гріхопадіння — згадувати Гаррі Поттера на обговоренні по Толкіну. Чи соромно нам? Та ні, і взагалі я жартую: ми любимо і Гаррі, і Фродо (ой, ми ж ще не знаємо, хто такий Фродо, а хто такий Гаррі?). Просто легендаріум Толкіна за складністю сприйняття — Біблія, а Гаррі Поттер — грецькі міфи. І те, і те важливо, і те, і те має вплив на культуру та історію літератури, але все ж складність сприйняття різна. Можливо, на наступному обговоренні ми доберемося до розбору сюжету, але це не точно. А відбудеться воно 7 листопада, у суботу, о 18:00. Ми читаємо с. 68–131 («Уривок із нарису Міфології» — «Наступний витяг із «Квенти»» включно). Також за бажання ви можете підтримати нас гривнею або двома: на конверт: https://www.privat24.ua/send/jykwj чи банку: https://send.monobank.ua/jar/8qVvMMjMUn 50% ваших грошей ми донатимо на ЗСУ. Минулого місяця ми зібрали 1300 грн, 50% з яких задонатили на потреби війська.

Ми обговорили книжку Сюзанни Кларк «Піранезі», хоча правильніше було б сказати – ми наче в тумані пробували осягнути всі смисли та метафори в надії знайти очікувану міфологію та середньовічні артефакти. Вдалося не всім. Ми не плакали, ми тримались, натужно випускаючи бульку з носа в розпалі дискусії, що це було і чи можна взагалі читати Піранезі без допомоги мами, друзів і чату ГПТ. Питанням вечора стало «навіщо», а ще «чому»: навіщо так багато фінтів і чому так мало контексту? Та серед нас були і ті, кому таке подобаєцця. Оу йєс, є і серед нас книжкові перверти, а шо…? Нас бісило, бісило, бісило… Та ми, попри все, зібралися, ми ж бо солідний книжковий клуб, хоч і уявний, і обговорили таки серйозні теми або принаймні спробували. Ми говорили про протиставлення світоглядів, про те, що світ можна сприймати по-різному і користуватися його ресурсами по-різному, про те, що, як сказала Сюзанна Кларк: «У світі можна просто жити, а не використовувати його». Ми говорили про чорне і біле, про те, що правильніше обирати: ферму з корівками джерсі та з хлібом на домашній заквасці і споглядати природу чи жорстку карʼєру з пластиком та вишками 5джи та ШІ-книжками (господи прости). Ми дійшли висновку, що в житті треба давати право кожному по-своєму натягувати себе на глобус. Кожному, але не всім. От Кеттерлі ми такого права надавати не захотіли. Загалом, якщо говорити про Кеттерлі, то єдине хороше, що він за весь текст зробив, – це вмер, та й то не сам, а з допомогою авторки, очевидно, яка в добрості своїй вбила його до того, як він вкінець спозорився. Ми намагалися на прикладі Кеттерлі знайти грань між пошуком знань та фанатизмом і на якому етапі наукового дослідження зазвичай вилізає паршиве нутро. Ми говорили про види наукових досліджень і чи виправдано досліджувати цікавеньке коштом інших, а якщо воно дуже цікавеньке. Та найбільше нашої уваги та нашого співчуття отримав наївний та добрий Піранезі, який, проти власної волі ставши піддослідним кроликом у жахливому експерименті злих геніїв з комплексом бога, і все ж навчився виживати та любити світ, який його оточував, попри навіть цього світу жорстокість. Але ми не були наївними й памʼятали, що жертва все ж Метью, тож про нього й були наші думки. Ми переживали, чи добре було для Метью вийти з Будинку, повернутися в світ реальності. Ми говорили про деменцію, про змінені хворобами та війною стани свідомості, про те, що ми ніколи не буваємо тими самими після потрясінь. Ми говорили про взаємозалежність, про дисоціацію та ПТСР, та втрату звʼязку з цивільним життям серед військових. Це все болючі теми, на які важко говорити, та й консенсусу дійти вдасться навряд. Ми й не намагалися. Консенсусу щодо книжки «Піранезі» ми не дійшли, але точно погодилися, що пропонувати наркотики наркоману у завʼязці – поганенька ідея, а донатити на ЗСУ – ідея шикарна. Кеттерлі не донатив, от і вмер, хоча т9 написав всер, а хто ми такі. За фемінізм в цій книзі відповідала хоробра поліціантка Рафаель, янгол зцілення наших читацьких душ. Принаймні вона старалася. Старалися і ми бути справедливими, оцінюючи цей твір. І в результаті наголосували на 2,9/5. Наступною ми читаємо книгу «Чорні водяні лілії» Мішеля Бюссі. Обговорення відбудеться 2 листопада о 19:00. Ми дякуємо, що ви читаєте з нами, що бережете себе, що донатите на ЗСУ, підтримуєте українських видавців. Якщо після всіх донатів, комуналки та матча-латте на банановому для вашого котика, песика чи кролика у вас лишиться копійчина, ви можете підтримати нас на конверт: https://www.privat24.ua/send/jykwj чи банку: https://send.monobank.ua/jar/8qVvMMjMUn 50% ваших грошей ми донатимо на ЗСУ. Читаймо!